Українці. Початок ІІІ тисячоліття

Перший та великий наш фотопроект – це “Українці. Початок третього тисячоліття”.
Нічого новітнього з погляду світової фотографії ми не зробили. Але особисто мені цей проект був конче необхідний з різних причин.
По-перше, я хотів, та навіть вважав за необхіде зафіксувати стан суспільства в тому часі та місті.
По-друге, прийшов час персональної еволюції, коли я вже почав розуміти необхідність особистістної участі в соціальному просторі.
По-третє, я хотів знайти рівновагу між моїм суб’єктивним поглядом та реальністю за рахунок алгоритму вибору персон, образотворчим рішенням та режисерським підхідом.
Тим самим я мусив зробити персональний “стрибок” в творчості, у фотографії, незважаючи на зовнішній контекст фотографії в світі. Просто треба було навчитися новій для мене мові. І це сталося. Наприкінці я завдяки цьому проекту змінив досить радикально свою фотографічну кар’єру, а з нею і життя моє та Ніни.
Зараз про інши причини, що штовхали на реалізацію цього проекту. Це два випадки з мого життя.
Перший стався в Тулузі під час проходження професійного стажу. Одного вечора в майстерні фотографа Мішеля, декілька колег завершували робочий день під келих вина, розмова йшла про різне та, звичайно, про фотографію. Несподівано я отримав питання: як виглядають українці? Якої раси вони?
Я був у шоці від такої неосвідченості колег, але дійсно, хто знав про Україну в 1995 році?
При собі я мав професійне портфоліо моїх фоторобіт, але вони, на жаль, не надавали уявлення про справжній вигляд співгромадян. Це були інсценовані рекламні сюжети, в яких фотомоделі та актори зображують щасливих споживачів товарів та послуг. Саме в цей момент я вперше захотів зробити серію фотографій простих українців. Хоча б тільки для можливості приватного показу при знайомствах.
До речі, в ті часи ми з Ніною підсвідомо та непомітно для себе стали представниками народної дипломатії в Європі. Через наші мистецькі інтервенції.
Запам’ятався такий приклад. Наша невелика група поверталася з фестивального Арля на малому бусіку. В провінції Шампань зупинилися на парковці Intermarche. До нас підійшов парубок, привітався та запитав, показуючи на наш автономер, що за країна? Звідки ми?
– Україна.
– А де це є?
– В центрі Європи, теріторія завбільшки як Франція.
Він мовчить, думає, що ми жартуємо. Далі при розмові він почув слово Київ, та одразу сказав, що знає таке місто, це десь біля Москви! Ми здригнулися.
Справа не в цьому юнаку, так думали багато європейців.
Ми починали цей непростий шлях – пояснювати, що Київ – це не “московская область”, а вже є столицею сучасної нової держави, та має стародавню історію.
Чому я пишу про це, та як це стосується фотопроекту “Українці”. Звичайно, ця освітня функція не була головною метою. Але проект поволі став таким, що відкривав для багатьох іноземців нашу країну.
Другий випадок, та пошук образотворчого рішення.
Був такий епізод в нашій студійній практиці. Якось знімав на повний зріст портрет одного генерала. Він був дуже поважний, у формі, з нагородами. Під час роботи прийшла “бабуля” – старенька, яка прибирала в нашій студії. Я попросив її трохи почекати. Коли я закінчив, то виявив, що знімав на нову плівку, яку не випробував на режим обробки. Так як “світло” залишалося незмінним, я попросив бабулю попозувати мені в тому самому місці, де стояв генерал, щоб зняти пробу для проявки.
Коли вона стала на місце генерала, я “побачив” рішення візуальної концепції – один фон, те саме “світло”, той самий ракурс, тільки люди дуже різні. Тому робоча назва проекту була “РІЗНІ ЛЮДИ”.
Мушу зауважити, що за роки роботи над цим проектом мене не залишало відчуття драйву від споглядання різних персоналій в одних і тих самих візуальних умовах. Тому коли ми зрозуміли, що прийшов час вибиратися із студії, то мусили відтворити схему освітлення та розташування фону в різних локаціях. Необхідність переносити студію до персонажів виникала з документальної суті постановчих портретів. Дуже багатьох автентичних персонажів ми втратили б, якщо б запрошували їх до нашої київської студії.